Елла Марленівна Лібанова перетворює цифри про народжуваність, міграцію та старіння населення на живий портрет нації, яка проходить через найскладніші випробування сучасності. Як академік Національної академії наук України та директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи, вона вже понад два десятиліття очолює науковий фронт, що визначає, скільки українців залишиться в країні, як зміняться міста й села та чому робочі руки стають дорожчими за золото. Її голос лунає в урядових кабінетах і на сторінках доповідей ООН, а дослідження допомагають зрозуміти, чому війна забрала не тільки життя, а й майбутнє мільйонів ненароджених дітей.
Сьогодні, коли населення на підконтрольних територіях коливається між 28 і 30 мільйонами, а загальні демографічні втрати з 2014 року сягають десяти мільйонів, Лібанова не просто фіксує факти. Вона пояснює механізми кризи: масовий виїзд молодих жінок з дітьми, стрімке старіння, падіння народжуваності до рівня 0,7–0,9 дитини на одну жінку. Її висновки жорсткі, але чесні — бебі-буму після війни не буде, а повернення біженців залежатиме від безпеки, роботи та віри в державу. Для початківців це ключ до розуміння, чому демографія — не суха наука, а основа виживання країни. Для просунутих читачів — глибоке занурення в методології, які Лібанова розробила власноруч і які тепер використовує Держстат для щорічних розрахунків людського розвитку регіонів.
Її шлях почався в Києві 12 лютого 1950 року в родині п’ятого покоління місцевої інтелігенції. Батько-юрист і мати-лікарка заклали фундамент допитливості, а маленька Елла зростала серед книг і розмов про справедливість. Після закінчення Київського інституту народного господарства у 1971 році вона не шукала легких шляхів. Кандидатська дисертація 1977 року про ефективність виробництва стала першим кроком до розуміння, як статистика може змінювати реальність. Докторська 1992 року вже присвятила методологію оцінки тривалості життя та трудової активності в регіонах. А друга докторська 2021 року розібрала бідність населення — тему, яка стала ще болючішою під час війни.
Ранні роки та формування наукового світогляду
Київські вулиці — Чеховський провулок, Стрілецька, Пушкінська — були для юної Елли не просто адресами, а живим підручником соціальної нерівності. Вона бачила, як інтелігенція виживала в радянській системі, зберігаючи незалежність думок. Цей досвід пізніше допоміг їй створювати методики, що вимірювали не лише ВВП, а й якість життя звичайних людей. У 1977–2000 роках робота в Раді по вивченню продуктивних сил України НАН України дала можливість глибоко зануритися в регіональну економіку. Там Лібанова зрозуміла головне: демографія не існує окремо від економіки праці. Безробіття в селі, старіння в промислових містах, відтік молоді — все це ланцюг, який вона навчилася розплутувати.
Наукова консультантка Президента Леоніда Кучми з 2000 по 2005 рік дозволила їй впливати на реальні рішення. Послання до Верховної Ради, національні доповіді про людський розвиток — під її рукою сухі звіти перетворювалися на інструменти політики. Саме тоді вона запровадила офіційну методику розрахунку індексу людського розвитку на рівні областей. Тепер кожен українець може побачити в цифрах, чому в одному регіоні діти мають кращі школи, а в іншому — батьки змушені їхати на заробітки.
Наукові відкриття, що змінили підхід до демографії
Лібанова не просто збирає дані — вона створює інструменти, якими користується вся країна. Її монографії, серед яких «Демографічна криза в Україні: причини та наслідки» чи «Бідність населення України: методологія, методика та практика аналізу», стали настільними книгами для політиків і дослідників. Понад 200 наукових праць, з них понад 30 у міжнародних виданнях ООН, Світового банку та МОП, довели: українська демографія має власний голос на світовій арені.
Особливо цінним став її внесок у розуміння соціально-демографічних аспектів людського розвитку. Лібанова показала, як тривалість життя, рівень освіти та доходи переплітаються в регіональному контексті. Її підходи допомогли побачити, що бідність — це не лише відсутність грошей, а й втрата перспектив для молодого покоління. Під її керівництвом захищено два докторські та чотирнадцять кандидатських дисертацій. Вона виховала плеяду науковців, які продовжують її справу навіть у найтемніші часи.
Як професорка Київського національного університету імені Тараса Шевченка та Національної академії державного управління, Лібанова передає знання студентам. Її лекції — це не суха теорія. Це розповіді про те, як війна прискорила старіння населення, чому лише шість відсотків біженців — люди старше 65 років, а решта — молодь, яка несе на собі тягар майбутнього.
На чолі Інституту: від створення до впливу на державну політику
У 2003 році разом з академіком С. І. Пирожковим вона створила Інститут демографії та соціальних досліджень. З 2007 року Лібанова очолює його, перетворивши на потужний аналітичний центр. Тут народжуються прогнози до 2050 року, тут аналізують, скільки українців повернеться після війни і чи зможе економіка відновитися без масового залучення мігрантів.
Перша жінка в Президії НАН України за всю історію академії — це не просто статус. Це символ того, що наука в Україні стає більш відкритою і сучасною. Лібанова поєднує роль академіка-секретаря Відділення економіки з щоденною роботою директора. Навіть у відпустці вона відповідає на дзвінки, бо демографія не чекає.
Демографічні виклики війни: жорстка реальність і чесні оцінки
Війна стала для Лібанової особистим і професійним випробуванням. Вона евакуювалася з родиною до Ужгорода, пережила обстріли в Горенці, бачила, як онуки ховаються в підвалах. Але робота не зупинялася. Її оцінки втрат — десять мільйонів з 2014 року — включають не лише загиблих, а й ненароджених дітей і тих, хто ніколи не повернеться. П’ять мільйонів емігрантів, переважно молоді жінки з дітьми, прискорили старіння. Рівень бідності зріс з 20–23 % до майже 30 %. Застійне безробіття загрожує перетворити активних людей на тих, хто просто чекає кращих часів.
Лібанова прямо каже: бебі-буму не буде. Люди хочуть стабільності, а не героїчних народжень у невизначеності. Повернення біженців можливе, але лише третина планує повертатися за поточних умов. Решта потребує гарантій безпеки, якісної роботи та віри, що держава їх не кине. Водночас вона бачить шанс у старшому поколінні — люди 55+ готові працювати довше, якщо умови будуть гідними. Ринок праці вже відчуває дефіцит робочих професій, і тут демографія зустрічається з економікою віч-на-віч.
Цікаві факти про Еллу Лібанову
- Золота весілля під час війни. У квітні 2022 року Елла Марленівна та її чоловік Олександр відсвяткували 50 років спільного життя. На жаль, за кілька місяців він пішов — стрес від обстрілів і евакуації став непосильним для серця, хоча хвороб не було.
- Сім’я понад усе. Має сина й двох онуків. Під час обстрілів онук Андрій просив: «Бабусю, давай обіймемося, і буде не так страшно». Інший онук мріяв помститися Росії, коли виросте. Ці історії показують, як війна торкається навіть наймолодших.
- Науковиця без компромісів. У радянські часи стала доктором наук без членства в партії — рідкісний випадок. Сьогодні вона — лауреатка премії L’Oréal-UNESCO «Для жінок у науці» та ордена княгині Ольги трьох ступенів.
- Людина з гумором і теплом. Колеги називають її «мамою». Вона готує італійські страви, любить орхідеї, поезію та ювелірні прикраси. Навіть у 76 років каже: «Якщо б не любила роботу, давно б пішла на пенсію».
- Оптимістка зі сталевими нервами. Вірить, що українська впертість врятує країну. «Ми не вийдемо з війни такими, якими увійшли», — каже вона, і в цих словах відчувається надія, підкріплена десятиліттями досліджень.
Прогнози на майбутнє: від депопуляції до можливого відродження
Лібанова не малює рожеві картинки. До 2033 року населення в кордонах 1991 року може скоротитися до 26–35 мільйонів залежно від міграції. До 2050 року цифри ще жорсткіші — 25–35 мільйонів. Але вона бачить і шанси. Економічний бум можливий, якщо робітники диктуватимуть умови. Потрібно залучати тих, хто хоче працювати, незалежно від віку, і створювати умови для повернення хоча б частини біженців.
Її рекомендації прості й водночас складні: зберегти патріотично налаштованих людей, інвестувати в освіту та охорону здоров’я, боротися з бідністю не словами, а конкретними програмами. Регіональні відмінності поступово згладжуватимуться самі — головне не втрутитися штучно. А ненависть, що залишилася після війни, потрібно трансформувати в енергію відбудови.
Елла Лібанова продовжує працювати щодня. Її інститут готує нові доповіді, вона дає інтерв’ю, пише статті. Для когось вона — просто прізвище в новинах. Для України — людина, яка допомагає не втратити себе в демографічній прірві. Її наука вчить: навіть у найтемніші часи цифри можуть стати основою надії, якщо за ними стоять люди, які не бояться говорити правду.
